“Воротишься на родину…“
Далі – прозою.
Це п…здець, громадяни. Масок на вулиці не носить майже ніхто. І в тісній продуктової лавці ніхто не просить безмаскових вийти геть. Збіговисько вірусоносіїв утворює тутешню привітну норму, а незручно серед них усіх маєш, мабуть, почуватися ти, коли відсахуєшся в масці. І, затамувавши подих, ловиш на собі іронічні співчутливі погляди: не місцевий, чи що?
У певному сенсі так.
Місяць я провів в Ізраїлі, де смертність від коронавірусу незначна порівняно з російськими реальними показниками (цих просто немає у природі – наша статистика традиційно підроблена). І ось за місяць – звик, знаєте, до жорстких санітарних норм, втягнувся. Неймовірна ж річ – увійти у приміщення без маски! У масках ходять і вулицею, зокрема ортодоксальні євреї, які спочатку були у відмовниках..
Зараз в Ізраїлі ураганним темпом триває щеплення громадян – щеплено вже 1 млн. Введено черговий карантин – усі стогнуть, але реальність є реальність.
У Росії з визнанням реальності взагалі великі проблеми. І ця постійна ментальна катастрофа висвітлює нинішню коронавірусну колізію метафізичним світлом. Країна, яка сторіччя по тому голосує за чекістів, що зламали їй хребет, яка забула порахувати і поховати власних убитих на війні, яка п’є все, що горить, яка живе міфами, яка в розпал пандемії не носить масок і сама собі бреше щодо власної смертності, – це ж одна й та сама країна. Діагноз один, симптоматика різноманітна.
Наразі це, наприклад, два десятки щоденних туристичних рейсів у Калінінград, де у грудні фіксували дефіцит трун…
Знову живемо.
“Живемо, до речі, недовго, але нічого страшного в цьому не знаходимо” (вибачте за самоцитування). Писав і повторю: Росія – явний претендент на премію Дарвіна за найбезглуздішу смерть. І наш політичний пофігізм – просто частина діагностики.
Джерело: Виктор Шендерович / Facebook
