Кілька людей надіслали листівки та гіфки з 9 травня. Хтось – як “Із днем перемоги!”, хтось – із політкоректними: “Житимемо” або “Війни закінчуються”. Усі – мої ровесники, 40–50 років, більшість – ті, із ким служив в армії. Усі ненавидять Росію, бо деякі через неї вже вдруге за вісім років втратили домівки та налагоджені бізнеси, в інших до неї також свої рахунки. Але все-таки відсвяткували цей день, не оминули його увагою.
Я задумався – чому? Згадав, чим це свято раніше було для мене. І дійшов несподіваного висновку: для мене та мого покоління воно ніколи не було днем Перемоги. Незважаючи на те, що мало таку назву. Ми не воювали. Навіть наші батьки народилися після війни. Тому – яка перемога? Який ми маємо до неї стосунок? Для нас це був просто святковий день, додатковий вихідний, коли вранці потрібно на урочисту шкільну лінійку за участю ветеранів, а потім – шашлики, застілля або риболовля. Загалом, для нас це радше свято дитинства, ніж свято перемоги. Звідси й таке небажання розлучатися з ним сьогодні.
Ну а наші дідусі та бабусі – я не пам’ятаю, щоб вони згадували цього дня, як когось перемогли. Вони згадували загиблих товаришів по службі, згадували тих, хто пішов уже після війни й раділи, що війна закінчилася. Для них 9 травня було днем закінчення війни, днем закінчення п…здецю, якщо говорити мовою сьогоднішньою, а не днем перемоги когось над кимось. Хоча в 70-ті культ “Перемоги над фашистською Німеччиною” вже починав свій хід телеящиками. Але поки були живими ті, хто воював, цей культ був радше культом пам’яті, ніж ідеології.
Ось коли ті, хто воював і пройшов через війну, померли, і правда про війну пішла з ними, у Москві почалися танці на їхніх кістках. Путін – тепер уже практично офіційний некрофіл – перетворив це свято на культ реваншизму, імперського самоствердження Росії. Ось тоді цей день став днем “Великої Перемоги” тих, хто не воював, над усім світом, який ніколи не воював із ними.
Але ми, в Україні, жили вже в іншій країні і сприймали цей день не так, як вони. А оскільки ми й телевізор дивилися інший, то в нас зросли цілі покоління, для яких цей день взагалі не мав жодного сенсу. Для них він не день спогадів, не свято закінчення війни, не ностальгія за дитинством, а тим паче не День Перемоги.
Радше він був нічим не наповнений, поки Росія у 2014-му не розпочала з нами війни, уперше спробувавши зав’язати петлю з георгіївської стрічки на шиї України. Відтоді для тих, хто молодший за 40, цей день став днем перемоги. Російської перемоги…
Тобто день залишився символічним, але раніше він був символом одного, а зараз – іншого. А для різних поколінь це ще й різні символи.
Найгірше в цей день спостерігати, як ми лаємося через нього. Водночас усі говорять начебто про те саме, але якщо розібратися – кожен про своє. Тому що хтось бачить у ньому символ рашизму, а хтось – дитинства. Але ми звинувачуємо, вихлюпуємо злість… Народе, не День Перемоги – ознака рашизму, а агресивність щодо тих, хто дивиться на світ не так, як ми, живе не так, як нам здається правильним, говорить не тією мовою або святкує не ті свята. Адже чомусь орки прийшли до нас із війною – покарати нас за те, що ми не такі, що дозволяємо собі жити так, як самі вважаємо за потрібне… Тож давайте не уподібнюватися! Особливо зараз. У нас є один спільний ворог, не варто витрачати сили на боротьбу одне з одним.
Джерело: Сергей Гармаш / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
Блог відображає виключно точку зору автора. Редакція не несе жодної відповідальності за зміст та достовірність матеріалів у цьому розділі.
